Сьогодні для всіх громадян досить актуальними стали питання щодо оформлення прав власності на нерухоме майно внаслідок спадкування. Ст. 41 Конституції України зазначає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Ст.1 Протоколу № 2 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказує, що кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Так, у 2008 році гр. Г. звернувся в Долинський районний суд Івано-Франківської області з позовом про визнання права власності на нерухоме майно померлої гр. П.С. та визнання незаконним рішення виконавчого комітету Тяпчанської сільської ради Долинського району «Про підтвердження права власності», винесене 27.11.2006 року. Позивач зазначив, що 10.05.2001 року гр. П.С. був складений заповіт, в якому вказано, що все своє майно вона заповіла йому, гр. Г. Після смерті гр. П.С. відкрилася спадщина на нерухоме майно, яке складається з ½ частини цегляного житлового будинку площею з відповідною часткою господарських споруд в с. Тяпче Долинського району. Інша ½ частина будинковолодіння належила її чоловікові, відповідачеві по справі, оскільки побудовано під час перебування ними в шлюбі, який не розривався, а припинився 26.12.2005 року внаслідок її смерті.
У 6-місячний строк з дня смерті спадкодавця позивач гр. Г. звернувся в Долинську районну державну нотаріальну контору і заявив про прийняття спадщини, але Івано-Франківське ОБТІ зазначило, що право власності на нерухоме майно вже зареєстровано за фізичною особою, чоловіком гр. П., згідно рішення №28 від 27.07.2006 р. виконкому Тяпчанської сільської ради Долинського району. Тому, у зв»язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно, гр. Г. був змушений звернутися в суд. Для отримання правової допомоги, захисту своїх прав та інтересів у суді, гр. Г. звернувся до гр. М.А., який здійснює підприємницьку діяльність в галузі права, та за надання своїх послуг отримав 5000 грн., що в 2008 році майже у десять разів перевищувало розмір мінімальної заробітної плати (525 грн.). У суді представник позивача гр. М.А. просив також стягнути з гр. Г. недоплачене ним державне мито.
Долинський районний суд на підставі наданих доказів 30.09.2008 року виніс заочне рішення, яким позов гр. Г. задоволив частково: визнав за гр. Г. право власності на ½ частину цегляного житлового будинку та господарських споруд та визнав незаконним рішення № 28 виконавчого комітету Тяпчанської сільської ради від 27.07.2006 року в частині підтвердження права власності на ½ частину вищевказаного будинковолодіння за
гр .П., стягнув з гр.Г. на користь держави 323,45 грн. недоплаченого державного мита згідно заяви його представника.
У 2015 році гр. П. звернувся із заявою в Долинський районний суд для перегляду та скасування заочного рішення, яке отримала його довірена особа тільки у 2015 році. У заяві чоловік померлої гр.П.С. вказав, що він на момент розгляду справи у 2008 році хворів та знаходився у різних лікувальних закладах, тому не отримував копій документів. Щодо судових повісток про час і місце розгляду справи, довірена особа повідомила, що він не розумів їх значення, оскільки є особою похилого віку, погано бачить та читає, а гр.Г. – позивач по справі, запевнив його про необов»язкову явку в судові засідання. Таким чином, гр. П. не знав про зміст позову та про існування рішення, яким його було позбавлено права спадкування обов»язкової частки
Суд, розглянувши заяву гр.П., скасував заочне рішення Долинського районного суду від 30.09.2008 року та призначив справу до нового розгляду.
11.09.2015 року гр. П. подав зустрічну позовну заяву, в якій просив визнати за ним право власності на ¾ частини будинковолодіння, вартістю – 56168,3 грн., вказавши, що ½ частина будинководлодіння належить йому як майно, яке вони побудували з дружиною, а ¼ - обов»язкова частка, оскільки на час смерті дружини він проживав з нею та був особою непрацездатного віку.
Представником позивача гр. М.А. заявлялися численні клопотання, в тому числі: про відкладення судових засідань, про призначення будівельно-технічної експертизи та інші, які спрямовувались на затягування строків розгляду справи та не вирішення питання про майнові права особи похилого віку гр. П.
Однак, 12.01.2016 року Долинський районний суд під головуванням судді Монташевич С.М., вислухавши доводи сторін, дослідивши зібрані та перевірені в судовому засіданні докази, виніс рішення, в якому позов гр. Г. до виконкому Тяпчанської с/р, Долинського району, гр. П. про визнання права власності на нерухоме майно та визнання рішення виконкому незаконним, задоволив частково, визнав незаконним рішення №28 виконкому Тяпчанської с/р від 27.07.2006 року; за гр. Г. визнав право власності на ¼ частину будинковолодіння в с.Тяпче, стягнув з гр. П., виконкому Тяпчанської с/р, Долинського району на користь гр. Г. по 1141,11 коп. з кожного; зустрічний позов гр. П. до гр. Г. про визнання права власності на будинковолодіння задоволив повністю, визнав за гр.П. право власності на ¾ частини будинковолодіння в с.Тяпче.
Описуючи дану статтю, звертаємо увагу на ст. 1241 ЦК України, яка вказує, що малолітні, неповнолітні, повнолітні працездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки , яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.
В даному випадку, суд все ж таки, захистив права особи похилого віку, пенсіонера гр. П., відновив його майнові права на частку в будинковолодінні, яке він з дружиною побудував та в якому проживає по даний час.
На превеликий жаль, молоді особи позивач гр. Г. та його представник гр. М.А. наполягали, щоб з відповідача (особи похилого віку) та виконкому с/р були стягнуті понесені ним витрати. В цей же час пенсіонер поступив гідно, не наполягав, щоб з гр. І. повернув йому витрати, які він поніс для відновлення своїх прав. При вирішення питання судових витрат з норм закону та клопотань сторін.
Однак також хочеться висвітлити питання щодо розміру оплати праці особи, яка надавала юридичні послуги. Тому суд, визначаючи розмір відшкодування витрат на правову допомогу, яка була надана гр. М.А. гр. Г. у 2008, 2015-2016 роках, керувався постановою КМУ №590 та Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», в яких граничний розмір витрат, пов'язаних з правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення у цивільній справі у випадку, якщо компенсація сплачується іншою стороною, не повинен перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що зазначеній особі виплачується сорок відсотків розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи. Таким чином, з проведеного суддею Монташевич С.М. розрахунку, всі судові витрати повинні були складати значно менше, ніж на той час отримала особа гр. М.А. за надання правової допомоги.
Сьогодні ситуація з витратами на оплату допомоги адвоката (особи, яка надає юридичні послуги)у цивільному процесі є досить невизначеною. Повільно, але впевнено ми починаємо звикати до того, що за все потрібно платити, а безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. Ще важче нам розуміти, що все якісне коштує дорого, а адвокатські послуги – рівно стільки, скільки здатне платити суспільство.
_03_03.png)
